Спочатку невеличкий вступ. Інженер-філолог – це, як ви здогадалися, я сам. Так склалося, що за фахом я інженер-будівельник, але діяльність моя пов’язана з філологією, освіти в якій я не маю. Філологію я починаю вивчати лише тепер, і то не нашу, а фінську. Тут є свої плюси і мінуси. Ну, наприклад, такий безперечний плюс. Коли я припускаюся десь у перекладі мовної помилки, я завжди маю готове виправдання: «Ну але ж в мене нема освіти!» І все, питання закрито. Чим тут заперечиш? Дуже зручна і безпрограшна позиція. А якщо серйозно, відсутність спеціальної освіти дозволяє мені краще вжитися в шкуру пересічного українця, подивитися на ситуацію його очима. Адже в нього, пересічного українця, досить прагматичне ставлення до мови, його цікавить її практичне застосування. Найважливіше, щоб тебе правильно зрозуміли.
Перекладацька діяльність теж пов’язана насамперед із практикою. Наприклад, перекладаючи слово чи фразу, я іноді стикаюся з тим, що одні варіанти не підходять, бо це русизми, а рекомендації фахівців щодо їх заміни далекі від реалій. І що я маю робити? Я не можу чекати, поки вони до чогось домовляться або поки з’являться прийнятні варіанти перекладу, я мушу перекласти це тут і тепер.
Ні, ви не подумайте – я не пишаюся тим, що не маю освіти. Освіта – річ корисна і потрібна, вона ніколи і нікому не зашкодить. Але тут є одна небезпека. Занадто формалізована система освіти призводить до того, що на виході ми маємо фахівців без запаху, без кольору і без смаку. Це ще б нічого, якби така ситуація була лише в технічних галузях. Але нерідко маємо таку саму картину і в творчих професіях.
Але годі розбалакувати. Переходжу до справи.
Розділ 1. Багатостраждальна столиця
Розділ 4. Сталінські корови в Україні (рецензія)
Розділ 5. Тарас Шевченко у фінських перекладах
Хельсінкі...
Хельсінки...
Гельсінки...
Гельсинки...
Гельсинкі...
Ґельсінкі...
Мабуть, кожен з вас неодноразово натрапляв на такі варіації і в серйозних наукових текстах, і в повсякденному житті, наприклад, в рекламі туристичних фірм, в аеропортах чи просто в прогнозах погоди на закордон. Натрапляв і міркував собі: а як же має бути правильно? Адже коли самому доводиться вживати назву столиці нашої славетної Фінляндії, тут уже хоч-не-хоч, а мусиш зупинятися на якомусь варіанті. І до речі, наведений список – зовсім не остаточний. При бажанні його можна продовжити, і кожен знайде прийнятний для себе варіант. Як кажуть поляки: до вибору до кольору. Тільки хтозна, чи й кожен. Можливо, знайдуться і такі перебірливі, які не виявлять гідних кандидатів у цьому списку і спересердя виберуть графу «Проти всіх». Плюралізм думок – це дуже гарно. Коли людина повністю вільна в своєму виборі – це чудово. Але чи доречна в цьому конкретному випадку така демократія?
Взагалі, ситуація унікальна. Гадаю, її можна сміливо заносити до Книги рекордів Гінеса. Мені важко уявити, що в якійсь іншій мові ходило б паралельно щонайменше 5 різних варіантів написання однієї й тієї самої назви. І назви не просто якоїсь там деталі до пральної машини, а столиці європейської держави. В чому в чому, а тут ми, без сумніву, попереду планети всієї.
Ну що ж, спробуймо, як-то кажуть, розібратися в причинах і розкласти все по поличках. Почнімо з короткого екскурсу в історію. Минулого тисячоліття, ще в ті далекі часи, коли в Україні не те що не було свого президента, а взагалі за вжите словосполучення «Президент України» можна було загриміти... ну, куди загриміти, здогадайтеся самі; так от, в ті неймовірно віддалені від нас часи в українській мові писали так: Хельсінкі. А також Хельмут, Мадрід, Бразілія, Скандінавія... та і взагалі писали ще й не таке. На той час російська мова була для української найбільшим авторитетом. Байдуже, що українська мала (і має) ширші фонетичні засоби для передавання іншомовних назв. Зокрема, в нас є не тільки фонеми х і ґ, а й г, і цим українська мова вигідно відрізняється від російської, адже росіяни змушені при відтворенні звука h вдаватися до компромісних варіантів: х або г. Так було і в випадку зі столицею Фінляндії. Коли послухати, як самі фіни вимовляють Helsinki, сумнівів не залишається: на початку в них звук, який дуже близький до нашого г. Те саме і в англомовному світі, хоча це вже опосередковано і не так важливо. Отже, за логікою українці мали б завжди писати і вимовляти назву столиці Фінляндії з початковим г. Але... хто там в нас найбільший авторитет і «старший брат»? Отож-бо. До речі, символічно, що ще в 70-х роках дисиденти заснували саме Українську Гельсінську групу. А починаючи з 90-х років, написання з початковим г стало нормативним, і практично в усіх сучасних українських словниках це зафіксовано. А ті, хто вживають х на початку, зазвичай роблять це за старою звичкою.
Отже, принаймні 4 варіанти – Хельсінкі, Хельсінки, Хельсинкі і Хельсинки – відсіяно як рудименти минулого. Вже добре. Ну, і щоб не зупинятися на досягнутому, спробуймо розправитися відразу і з початковим ґ. Для його вживання немає жодних підстав з тієї самої причини, зважаючи на вимову самих фінів. ґ не відповідає цій вимові, і оскільки в нас є пречудовий звук г, вживати ґ тут так само недоречно, як і вживати х. Ще 4 варіанти відпали: Ґельсінкі, Ґельсінки, Ґельсинкі і Ґельсинки. Взагалі, я так підозрюю, що вони, швидше за все, виникли в середовищі занадто завзятих патріотів, які вирішили, що коли вже літеру ґ реабілітовано і повернено до української абетки, її треба вживати всюди, де тільки можна і не можна. З іншого боку, я і не схильний їх у чомусь звинувачувати, просто зараз такий перехідний період, коли чинний правопис багато в чому компромісний і аж ніяк не остаточний, а єдині правила вживання літери ґ (особливо в словах іншомовного походження) так до кінця і не вироблено. Тому, умовно кажучи, кожна газета пише по-своєму, і простій людині важко розібратися в цій круговерті. Сподіваюся, що з часом ці норми усталяться.
Таким чином, в нас залишилося 4 варіанти: Гельсінкі, Гельсінки, Гельсинкі і Гельсинки. Розгляньмо два з них: Гельсінки і Гельсинки. Не знаю, чому сюди проникло кінцеве и. Можна припустити, що на думку тих, хто його вживає, це більш по-українськи. Як на мене, таке міркування дуже сумнівне, та й у професійних лінґвістичних і лексикографічних джерелах я не пригадую варіантів з кінцевим и. Тому це теж позанормативна самодіяльність.
Отже, на фінішну пряму вийшло два кандидати: Гельсінкі і Гельсинкі. Як бачимо, різниця лише в одну літеру. Частина словників подає перший варіант, частина – другий. Чому? Отут ми підійшли до цікавого пункту, так званого «правила дев’ятки». Мабуть, пересічний українець, якщо і чув щось таке, то пояснити навряд чи пояснить. Правило і справді не зовсім просте, але загалом не таке вже й складне. В ньому просто треба засвоїти два принципи. Схема така. Є слово іноземного походження, в якому присутня літера і, і треба вирішити, залишаємо це і чи заміняємо його на и.
Перший принцип, перша необхідна умова, щоб взагалі вести мову про правило дев’ятки, така: і перед цим і, і після нього повинна бути літера, яка позначає приголосний звук. Це можна назвати «умовою оперізування». Графічно вона виглядає так:[пригол.]і[пригол.]
Слід пам’ятати, що в цьому випадку й не належить до приголосних.
Припустимо, що така трійця є. Тепер другий принцип. Треба перевірити, чи є та літера, що стоїть перед і, однією з дев’яти літер: д, т, з (дз), с, ц, ж (дж), ч (щ), ш, р (ось звідки і назва «правило дев’ятки»). Якщо є, тоді правило починає діяти, і слід замінити і на и. Якщо ні, і залишається. А якщо взагалі оперізування [пригол.]і[пригол.] немає, тоді нема чого й сумніватися – сміливо пишемо і. От і все. Найскладніше тут, мабуть, запам’ятати ці 9 літер. Є різні способи, і докладніше про них можна почитати ось тут.
Наведене вище стосується лише загальних назв. Більшість з них уже вкоренилися, і з ними не виникає особливих труднощів: дизель, сиґнал, таксист, таксі, станція, колібрі. Що стосується написання іноземних географічних назв, а також прізвищ, то, згідно з чинним правописом 2007 р., тут діє норма, яку можна назвати «правилом обрізаної дев’ятки». Тобто схема та сама, що і в «дев’ятці», але замість дев’яти літер є тільки шість (а фактично чотири): дж, ж, ч, ш, щ, ц. Крім того, окремо на географічні назви поширюється ще декілька пунктів.
У випадку з фінською мовою вказані шість літер не актуальні, оскільки ці фонеми для фінів «нерідні» і в питомо фінських словах не фіґурують. Тому на них я не зупинятимусь. Тут варто розглянути лише ті пункти, які поширюються на географічні назви.
Отже, літеру и пишемо ще й у таких випадках:
- в географічних назвах з кінцевим -ида, -ика: Флорида, Мексика тощо
- в географічних назвах із звукосполученням -ри- перед приголосним: Британія, Мадрид, Рим тощо
- в низці інших географічних назв після приголосних д, т та в деяких випадках згідно з традиційною
вимовою, напр. Аргентина, Единбург, Скандинавія, Китай, Сицилія,
Сирія.
Тут бачимо, що фінська столиця не підпадає під жоден з цих пунктів і начебто треба писати Гельсінкі. Але коли придивитися уважніше до прикладів, наведених в останньому пункті (тут вони не всі – в чинному правописі їх 17), то можна помітити, що більшість з них гармоніюють з правилом дев’ятки. А як бачимо з прикладів Сицилія і Сирія, фонетичних перешкод для того, щоб після с було и, немає. Тому я вважаю, що варіант Гельсинкі цілком прийнятний і, можливо, з часом його буде включено до цього списку.
А взагалі дивно, що для прізвищ і географічних назв діють різні норми. Це породжує парадоксальні ситуації. От візьмімо фінське Ristola. Виходить так, що коли це назва населеного пункту, треба писати Ристола, а коли прізвище людини – Рістола. Де тут логіка і навіщо така плутанина?
Цікаво, що 1999 року була спроба поширити правило дев’ятки і на власні іншомовні назви, але в правописі ця норма так і не з’явилася. А шкода, бо це могло б навести лад у цьому питанні, встановити єдині стандарти, якими б легше було оперувати. Адже в чистому вигляді правило дев’ятки, попри всю свою кучерявість, має чітку логіку. Запам’ятавши два принципи і перелік дев’яти літер, можна самому визначити для будь-якої іншомовної назви, що треба писати: і чи и (тут я помічаю, що в мені прокидається інженер!) Правило дев’ятки, я б сказав, дуже елеґантне, воно ніби камертон в українській мові, але в такому обрубаному вигляді, як зараз, воно позбавлене багатьох своїх барв.
Але повернімося до нашої (або не зовсім нашої) столиці. Хай там як, а 2 варіанти – це вже ліпше, ніж 12. Подивимося, котрий з них зрештою стане нормативним. А наразі я лише маю велике прохання до всіх, хто розмовляє українською: не виходьте за межі принаймні цих двох варіантів, Гельсинкі й Гельсінкі. Запам’ятати їх неважко: на початку – Г, в кінці – і. В середині вже на вибір, и або і, як вам більше подобається або яким джерелам ви більше довіряєте. Це можна зобразити так:
Гельс(и/і)нкіВживаючи інші варіанти, ви сприяєте розхитуванню нормативної бази української мови, яка й без того перебуває зараз не в найстабільнішому стані. Пам’ятаймо про це.
Ну і наостанок – декілька «українізмів» для розрядки
bussi oli kuin nuijalla lyöty (фін.) – автобус був напхом напханий, в автобусі не було де й голці впасти
(порівняйте російське
автобус был битком набит, а автобусе негде было яблоку упасть)
Тіні забутих предків (1964, реж. Сергій Параджанов)
Не можу собі відмовити в задоволенні покопирсатися ще трохи в темі першого розділу. Тим більше, й привід є. Якщо хтось ще пам’ятає, десь півроку тому ісландський вулкан з шаманською назвою, що її, мабуть, лише самі ісландці вміють вимовляти, розпочав свою діяльність, анітрохи не зважаючи ні на які міжнародні угоди й конвенції. Люди, звиклі до комфорту, змушені були на хвильку визнати, що все ж таки не вони – царі природи. А серед них був і той, хто отут зараз намагається щось нашкрябати, чи то пак наклацати. Якраз у ті дні я мав відлітати до Києва в коротку відпустку. З везучістю, якій можна лише позаздрити, я взяв квиток саме на той день, коли всі авіарейси з Гельсинкі було скасовано. Але за кілька днів до цього, поки ще було повної ясності, я зазирнув на сайт Бориспільського аеропорту. І що ж, ви думаєте, я там побачив? «Гельсінки». Як то кажуть, злазьте – приїхали. А вже пізніше, коли я таки прилетів в Україну, в самому аеропорту я побачив ще альтернативний варіант. Зараз вже добре не пам’ятаю, але на початку там було Х. «Хельсінки», мабуть. От і виходить, що за прикладами далеко летіти не треба. Або як казав наш незабутній дід Панас – отака-от в нас, малята,... бубликів в’язка.
А тепер власне про трійцю. Це ніби держави такі, назвемо їх Х, Г і Ґ. Все в них наче гаразд, живуть собі в цілковитому мирі і злагоді, от тільки виникають, розумієте, між ними прикордонні конфлікти і що ти маєш робити. Щось там вони ніяк не поділять. Сфери впливу чи що, я вже й сам не доберу. Треба зазначити, що серед них трьох Ґ – номінально наймолодша держава. Хоча тут саме той випадок, коли нове – це добре забуте старе.
Якщо розглядати відносини між Х і Ґ, то от у них все нормально. Демаркацію кордону здійснено за всіма правилами, а суперечки якщо вряди-годи й виникають, сторони їх тихенько залагоджують. Ну просто взірець мирного співіснування. Авжеж, коли двом нічого одне від одного дуже не потрібно, вони й живуть собі спокійно. Зовсім інша справа – Г і Ґ. Оті вже такі іскри викрешують, що крига на озері розтане в двадцятиградусний мороз. Та й не сказати, щоб і між Х і Г все було гаразд. Тож і виходить, що в цій історії Г – такий собі Марс. Інакше кажучи, поганий хлопець.
Але годі алегорій, треба й конкретику якусь давати. Оце все, що я тут нарозповідав, має стосунок до вживання вищезазначених фонем у словах здебільшого іншомовного походження. Історично так склалося, що на українській мові лежить тінь мови російської. Маємо те, що маємо. Не буду зараз вдаватися в подробиці, не буду розмірковувати на тему, наскільки гармонійним було співіснування цих двох мов упродовж сторіч, констатую лише факт: сучасна українська мова насичена елементами російської мови. Наскільки це виправдано, добре це чи погано, продиктовано це об’єктивною закономірністю чи ні – про це все кожен, напевно, матиме свою думку. Але важливішим, як на мене, є вирішити, що робити далі – лишити все як є чи намагатися очистити нашу мову від сторонніх нашарувань. Сам я вважаю, що чужорідних елементів треба поступово позбуватися. Просто непросто вирішити (даруйте за опозиційну тавтологію), які саме елементи на сьогодні чужорідні. Сам я наразі не влазитиму аж в такі нетрища, а повернуся-но ліпше до нашої нерозлучної трійці.
Отже, які ми маємо непорозуміння між Х і Г? Я недарма згадував про тінь російської мови. В новітній історії українська мова при запозиченні іншомовних слів або відтворенні іншомовних власних назв з фонемою h орієнтувалася або на ориґінальне звучання слова або ж на те, як це слово запозичила мова російська. В росіян, як ми знаємо, немає того г, що є в нас, і тому вони в таких випадках найчастіше послуговуються фонемою х. І якщо ми використовуємо тут російську мову за посередника, в нас виникає спотворення і збіднення фонетики, абсолютно невиправдане. Ось чому, наприклад, за Союзу в нас було нормативним Хельсінкі, хоча Гельсінкі більше відповідає ориґінальному звучанню. Інші відомі приклади: Хемінгуей, Хельмут, хінді. Зараз є тенденція до заміни х на г в таких випадках, і це, як на мене, правильно. В чинному правописі це все зафіксовано (втім, написання Хемінгуей ще подано серед винятків – сподіваюся, що тимчасово). Тому на цьому можна особливо не зупинятися.
Складніша ситуація між Г і Ґ. На сьогодні це одна з найгостріших проблем в граматиці укр. мови. Як відомо, 1933 року літеру ґ було вилучено з української абетки і вона десятиріччями лишалася просто «фантомною» фонемою в словах гудзик, грунт, дзига, агрус тощо. 1990 року ґ повернулася до абетки, і тепер ми і пишемо, і говоримо ґудзик, ґрунт, дзиґа, аґрус. До цієї групи (назвемо її першою групою) входять переважно слова питомо українські або давні запозичення, і з ними клопоту не виникає. Однак що писати в словах виразно іноземного походження – г чи ґ – отут одностайності немає. Чинний правопис, а також, наприклад, Великий тлумачний словник сучасної української мови, обмежують сферу вживання ґ лише отими випадками з першої групи, а що стосується власних назв іноземного походження (це буде в нас друга група), то правильним є на сьогодні вживання і г, і ґ на місці фонеми g: "У власних назвах іншомовного походження етимологічний g згідно з усталеною традицією вимовляється як г; проте збереження g у вимові не є порушенням орфоепічної норми. Отже, правильною є вимова: Гданськ і Ґданськ, Гренландія й Ґренландія, Гібралтар і Ґібралтар; Гарібальді й Ґарібальді, Гете й Ґете." (§ 15 чинного Правопису). Очевидно, що така варіативність – це недобре для мови, але якщо розглядати це все як тимчасовий компроміс, то, мабуть, на час перехідного етапу він виправданий. Можна припустити, що в наступних редакціях правопису буде зроблено вибір на користь одного з варіантів відповідно до існуючої тенденції. Мені здається, логічним було б усе ж таки, якби ми систематизовано передавали фонему h літерою г, а фонему g – літерою ґ у власних назвах, коли вже наша фонетика дає таку змогу.
Але є ще й третя група – загальні назви іншомовного походження. Чинний правопис тут не дає альтернатив – тільки г. Однак дехто з мовознавців ще починаючи від 90-х років активно пропонує вживати ґ в словах латинського походження, як це було в нас до 1933 року. Де-факто це вже подекуди й відбувається, ба навіть такі словники з’являються в серйозних видавництвах. Чи буде змінено і цю норму правопису – покаже час. Сам я прихильник поміркованого варіанту і вважаю, що в загальних назвах виразно іноземного походження вживання ґ було б доречним на місці відповідної фонеми, скажімо у словах лінґвістика, ориґінал, реґіон, аґресія тощо. Натомість мені важко повірити, що в українській мові ще коли-небудь приживуться варіанти на кшталт баґаж, ґазон, ґараж, ваґон.
Ну гаразд. І що ж цікавенького й корисненького ми з цього всього можемо для себе взяти, якщо розглядати українську і фінську мови у взаємодії? Принаймні те, що, вживаючи в українській мові питомо фінські слова, зокрема власні назви, ми не повинні послуговуватися фонемою х. У фінів її немає, і фінському h найбільше відповідає в українській мові звук г. Тобто, крім Гельсинкі, кажемо ще й Гямеенлінна, Пог’янмаа, Лагті, Герттоніемі, Галонен, Ванганен, Агтисаарі тощо. Тепер стосовно фонеми g. Її в фінській мові немає, але літера g трапляється, тому іноді використовуємо й ґ у фінських назвах: Kangaslampi – Канґаслампі, Helsingin Sanomat – «Гельсинґін Саномат». Крім того, у Фінляндії є чимало шведських власних назв з цією фонемою, напр. Gummerus – Ґуммерус, Berg – Берґ. Пам’ятаймо й про те, що, як і для фінської, фонема х нерідна і для шведської мови, тому h>г: Hammarland – Гаммарланд, Johansson – Юганссон.
Ну і на закінчення, як і в першому розділі, – добірка українізмів
loppu hyvin, kaikki hyvin (фін.) – усе добре, що на добре виходить/ що добрий кінець має
(пор. російське все хорошо, что хорошо кончается)
siinä paha missä mainitaan (фін.) – про вовка промовка
(пор. російське легок на помине)
Пам’яті Юрія Іллєнка, кінооператора, режисера й політика:
Цей розділ буде ліричним відступом, або, як тепер модно казати, оф-топіком. А хоча – назва сторінки така, що оф-топіків тут не може бути в принципі!
Взагалі, фінські леви – це майже те саме, що й українські жирафи. А проте лев – важливий геральдичний символ у Фінляндії, він є зокрема на національному гербі, і не дивно, що й фінська федерація хокею взяла цього хижака собі на озброєння, а точніше використала в лоґотипі. Тому й збірну Фінляндії здавна називають Левами, Leijonat.
Отже, мова піде саме про хокей. Хто до нього байдужий, може далі не читати. Втім, сподіваюся, що цей розділ стане цікавим не тільки для симпатиків хокею.
Почну з того, що Фінляндія у спортивному вимірі – унікальна країна, адже ніде більше в Європі нема такого, щоб хокей був номером один і вважався національним видом спорту. Та й за межами Європи є ще тільки Канада, от і все, мабуть. Тому коли збірна Фінляндії стає чемпіоном світу з хокею, то вам не щось таке, то національне свято. А саме так сталося у Братиславі з тиждень тому, точніше 15 травня, – вдруге в історії фінська збірна здобула чемпіонство. І от вдумайтеся, у Фінляндії фінальну гру спостерігало біля телеекранів понад 2,5 млн. глядачів, тобто майже половина всього населення. Ажіотаж виявився недаремним – фіни переконливо здолали шведів 6:1, і вся Фінляндія стояла на вухах до пізньої ночі. Тому я ніяк не можу оминути таку непересічну подію, а заразом вирішив ще й згадати своє босоноге дитинство. Адже особисто в мене інтерес до Фінляндії почався саме з хокею. Отож вмощуйтеся зручненько й читайте уважненько.
Грудень 1981 року. Весь народ і все прогресивне людство з великим ентузіазмом відзначило день народження дорогого Леоніда Ілліча, за сумісництвом великого друга хокею. Ніхто ще не знав, що це останній день народження ґенсека. Не знав цього і я. Я собі дивився гру турніру газети «Известия» Фінляндія – Швеція. Зараз вже навіть добре не пам’ятаю, хто там переміг, пам’ятаю тільки, що хтось вів у рахунку, але врешті програв. І от сам не знаю чому, а я відчув симпатію до фінів. І то таку, що вболіваю за них і дотепер.
Спочатку, зрозуміло, на першому місці в мене була все ж таки непереможна збірна СРСР. Але десь від року 85-го чи 86-го я навіть у матчах СРСР – Фінляндія почав реґулярно зраджувати батьківщину, тобто вболівати за фінів.
Фінська збірна довго не могла здобути медалей на офіційних турнірах. Дуже часто фіни були за крок до цього, але кожного разу щось ставало на заваді. І от нарешті 1988 рік, Олімпіада в Калґарі. Перед останньою грою проти СРСР фіни вже мають ґарантовану «бронзу», але можуть здобути і «срібло», якщо зіграють бодай внічию. Пам’ятаю, що той матч, який почався десь о 12-й ночі, я дивився разом з татом, допізна. На другий день треба було йти до школи, але яка там школа, коли тут така подія світового масштабу! І от коли пролунав фінальний свисток, який зафіксував рахунок 2:1 на користь фінів, радість юного вболівальника випирала далеко за межі нашої дев’ятиповерхівки. Це була, до речі, ще й взагалі перша перемога Фінляндії над СРСР в офіційних турнірах.
Потім були й медалі чемпіонатів світу. Формула турнірів у ті часи змінилася, і в кінці завжди була фінальна гра. Поступово й фіни почали виходити до фіналу. Перші дві спроби закінчилися невдачею, але нарешті 1995 року Фінляндія вперше перемогла в фіналі. І не когось там, а своїх одвічних конкурентів шведів, і не десь там, а саме у Швеції. Омріяні золоті медалі! Що діялося тоді в Фінляндії – про це тепер можна судити хіба з розповідей очевидців або кадрів телехроніки. Сам я тоді тішився в Україні в міру своїх сил і фантазії. Щоправда, мені тоді трохи не пощастило в тому сенсі, що це був єдиний чемпіонат на моїй пам’яті, коли я не зміг подивитися жодної гри по телевізору. Українські канали не показали тоді навіть фіналу, а кабельного телебачення ми тоді не мали. Про трансляції в Інтернеті тоді ще не було й мови. І от я намагався якось відшукати бодай радіорепортаж про фінал. Врешті довелося вдовольнитися чеським радіо, яке передавало щопівгодини інформацію про те, що відбувається в грі. Нарешті повідомили: фіни – чемпіони. Без особливих емоцій. Ну, чехам що – одна північна країна перемогла ще одну північну країну. А от зате у всесвіті почалися незворотні процеси. Сонце засяяло яскравіше, земна куля почала швидше обертатися, а якась далека й високорозвинута цивілізація вирішила вступити в контакт з землянами, які тепер уже дозріли до цього. Не було нічого такого? Ну не знаю, мені в усякому разі здавалося, що щось таке мало б статися того дня.
Дехто з українських прихильників фінського хокею вважав тоді, що тепер уже фіни ставатимуть чемпіонами якщо не щороку, то принаймні що два роки. Які можуть бути сумніви? Але не так сталося, як гадалося. Після першого «золота» фінів наче заклинило. Чого вартий хоча б фінал 2001 р., коли вони вели 2:0 за 10 хвилин до кінця, але пропустили дві шайби в основний час, а потім ще й вирішальну третю в додатковий. І що тут вдієш? Фортуна пофліртувала собі, порозважалася, а сама пішла до іншого.
Можна згадати й Олімпіаду 2006 р. в Турині. Фіни як почали трощити всіх, то вже ніяк не могли зупинитися – сім перемог поспіль. Зупинитися їм допомогли любі друзі шведи. Той фінальний матч став пам’ятним для мене. Його показували в Гельсинкі на великому екрані в центрі міста, на Ринковій площі (це такий собі фінський Майдан), і я дивився гру там. Людей зібралося чимало, але чималим було й розчарування. Незважаючи на поразку, команда в повному складі приїхала на ту ж таки площу по закінченні турніру, щоб відсвяткувати бодай «срібло». Я знову пішов туди. Морозець був добрячий, і ми зігрівалися, скандуючи всяке різне. Пам’ятаю, як якийсь чолов’яга завзято вигукував по-шведськи фразу, суть якої зводилася до того, що один з лідерів шведської збірної Матс Сундин – представник сексуальних меншин. З чого було зрозуміло, що той чолов’яга аж ніяк не заблукалий підданий шведського королівства. Ну, у фінів взагалі є ціла серія анекдотів про «не таких» шведів.
Минуло трохи більше року, і збірна Фінляндії знову вийшла до фіналу, тепер уже чемпіонату світу. Гру знову показували на великому екрані в центрі міста, я знову пішов дивитися, і фіни знову програли.
Незважаючи на таку не вельми приємну тенденцію, я й тепер, коли фіни вийшли до фіналу, вирішив дивитися гру на великому екрані. Це називається непримиренна боротьба з забобонами. Але нічого не вийшло – цього разу ніхто не наважився організувати колективний перегляд, і я змушений був лишитися вдома. Взагалі, для мене цей чемпіонат світу став повною протилежністю чемпіонату 1995 року – цього разу мені вдалося подивитися геть усі матчі фінів, зокрема й переможний для Суомі фінал. Але спільним для цих чемпіонатів було те найголовніше, що Фінляндія обидва рази здобула золоті медалі. І що особливо приємно – у Братиславі керманичем був фінський головний тренер (Юкка Ялонен), вперше в історії (1995 року збірну привів до перемоги швед Курт Ліндстрем).
Це була якась шалена команда. Не маючи у складі яскравих зірок, вона виявляла чудеса витривалості. Про її незламний характер і віру в свої сили свідчить хоча б такий цікавий факт. В семи матчах з дев’яти фіни поступалися в рахунку під час гри, іноді навіть у дві шайби, але шість разів при цьому переламували перебіг подій і здобували вольову перемогу. В тому числі й у фіналі. Раніше майже завжди було якраз навпаки.
Я дивився фінал, лякаючи сусіда за стіною своїми дикими криками. Мене страшенно дивувало, як він, фін, може спати в такий день. А сам, до речі, спортсмен. Невже на один день не можна забути про режим?
Ну але то таке. Додивившись трансляцію до кінця, я, хоч було вже й попівночі, вирішив поїхати велосипедом до центру, подивитися як Гельсинкі святкує перемогу. Вдягнув білу футболку «Воплі Відоплясова», яка чимось нагадує форму зб. Фінляндії. В такий день можна переконати себе, що вони взагалі ідентичні.
Виїжджаю. В нашому районі всі сплять, все тихо. Думаю собі – поїду паралельно з центральними трасами, там автівки з фанатами мусять десь бути. На бічній дорозі назустріч іде молодик у справжній футболці зб. Суомі. Втім, ніяких емоцій не виявляє. Невже всі отак спокійно розійдуться по домівках? Їду далі, вже обіч траси. Ніхто не сиґналить, нічого. І от нарешті – бііііп! бі-бі-біііп! Ага, от і свої. Горлаю у відповідь щось тваринне. Наближаюся до центру. На перехресті стоять і сиґналять вже дві автомашини. Ну, вже тепліше. Поступово їх більшає. Я виїжджаю на Залізничну площу. Отут вже святкування в розпалі, звукове оформлення таке що ну. Звідусіль чути вигуки, автівки проїжджають з прапорами і щасливими фінами в розкритих шибках. Починаю ляпатися руками з уболівальниками на вулиці, іноді і з тими, хто висовується з автівок. Кружляю довкола, намагаючись не натрапити на осколки від пляшок, яких уже валяється багацько. Їду до Головної пошти, перетинаю широку Маннергеймінтіе, рух на якій стоїть, а поміж автами сновиґає радісний люд. Повертаю назад і вирішую заїхати ще на Ринкову площу. По дорозі якийсь дядько чи то жартома чи то всерйоз просить підвезти до Калліо. А Калліо – то ж за два кроки звідси! Я тільки всміхаюся в відповідь і їду далі. І от я на Ринковій площі. Бачу, як на звичному місці починається підготовка до встановлення сцени. Ага, то свято буде ще й за участю всієї команди. Але то аж ввечері, а наразі фанати самостійно відтягуються на всю губу. Я вже цього не застав, а пізніше побачив у репортажі, як найвідчайдушніші лізли купатися в фонтан. Це вже стало традицією, так було і 1995 року. Натомість групове фото на тлі поліційного автомобіля – то вже, мабуть, новація. Люд потроху розходиться, ну й я вирішую вертати додому – все ж таки друга ночі. По дорозі мене ще зупиняє молода фінська генерація, точніше двоє її представників. Почувши, що я з України, вперто намагаються говорити англійською, хоч я пояснюю, що добре розумію фінську. Один нарешті переходить на рідну. Розпитує, де зараз збірна України. Я й кажу, що в ду… тобто в першому дивізіоні. Все, далі вже без особливих пригод. Ще запам’яталося, як уже ввечері, після офіційного святкування перемоги, я в центрі міста побачив гурт темношкірих «нових фінів», вбраних у фанатські біло-сині кольори. Прикольно.
От і по всьому. Фінляндія – чемпіон світу! Suomi on maailmanmestari!
Ну і щоб з цього розділу була бодай мінімальна філологічна користь, я ще наведу повний список чемпіонської команди по-фінськи й по-українськи:
Воротарі:
Petri Vehanen – Петрі Веганен
Teemu Lassila – Теему Лассила
Niko Hovinen – Ніко Говінен
Захисники:
Jyrki Välivaara – Юркі Вяліваара
Anssi Salmela – Анссі Салмела
Janne Niskala – Янне Ніскала
Sami Lepistö – Самі Лепісте
Topi Jaakola – Топі Яакола
Pasi Puistola – Пасі Пуйстола
Ossi Väänänen – Оссі Вяанянен
Lasse Kukkonen – Лассе Кукконен
Нападники:
Mikko Koivu – Мікко Койву
Tuomo Ruutu – Туомо Рууту
Mika Pyörälä – Міка Пюеряля
Leo Komarov – Лео Комаров
Niko Kapanen – Ніко Капанен
Juhamatti Aaltonen – Югаматті Аалтонен
Janne Pesonen – Янне Песонен
Jarkko Immonen – Яркко Іммонен
Mikael Granlund – Мікаель Ґранлунд
Jani Lajunen – Яні Лаюнен
Antti Pihlström – Антті Піглстрем
Petteri Nokelainen – Петтері Нокелайнен
Janne Lahti – Янне Лагті
Jesse Joensuu – Єссе Йоенсуу
Головний тренер:
Jukka Jalonen – Юкка Ялонен,
асистенти:
Petri Matikainen – Петрі Матикайнен
Pasi Nurminen – Пасі Нурмінен.
Наостанок ще трохи відеоматеріалу про золоту Братиславу:
Феноменальний гол юного Мікаеля Ґранлунда в ворота збірної Росії (зверніть увагу й на реакцію запальних фінських коментаторів!):
З телекамери біля коментаторів
Інші матеріали про чемпіонат світу (фінською):
Софі Оксанен. «Сталінські корови». Переклали з фінської Оксана Органіста, Ганна Шульга, Сергій Ципанов, Наталія Жаден. Харків, «Фоліо», 2011. 413 с.
Поява нового українського перекладу фінського твору – завжди позитивне явище. Особливо зараз, коли книговидання в Україні ледь животіє, а про зміни на краще доводиться тільки мріяти. Позитивним можна вважати і той факт, що це твір Софі Оксанен – однієї з найвідоміших сучасних літераторів Фінляндії, відзначеної зокрема національною премією 2008 р. Сам я, щоправда, не належу до великих прихильників цієї авторки, мені не дуже імпонує її стиль, замішаний на всепоглинальному і геть позбавленому самоіронії еґоцентризмі, але, можливо, саме тому я й не письменник, на відміну від Софі Оксанен. Та і взагалі – кому що подобається.
Порівнявши ориґінал з перекладом, я виявив ще один приємний момент: зміст у них досить близький, і використання проміжних мов очевидно не було. Щоправда, місцями пропущено окремі фрази і навіть цілі речення, не знаю вже, свідомо чи через неуважність.
Про що цей роман? Переказувати зміст книжки в рецензії – справа невдячна, але якщо коротко, твір багато в чому автобіографічний. Софі Оксанен наполовину естонка, відповідно й сюжет пов’язаний з Естонією. Естонка виходить заміж за фіна і переїздить до Фінляндії, в них народжується дочка, якій непросто знайти собі місце в фінському суспільстві. Ситуація ускладнюється ще й проблемами з харчуванням – дочка хворіє на булімію. Чим усе закінчується – цю таємницю я розкривати не буду. Якщо зазирнути до анотації, можна дізнатися ще дещо. Але… стоп! «Оксанен пише на такі теми, на які інші писати не вирішуються». Гм… Коли в анотації бачиш русизм, і то такий, що його можна б було легко уникнути, з’являються недобрі передчуття.
Це я так плавно переходжу до неґативів, а їх теж вистачає. Почнімо з транслітерації. Ні в фінській, ні в естонській мові немає придихового звуку, який у нас позначається літерою х, а зате є h, близький до нашого г. Тому немає жодної потреби бездумно копіювати російську методику й передавати h літерою х, як це зроблено в рецензованому творі: Хаапсалу, Юхламокка, Хаме, Рохукюля, Лапінлахті, Хуґо, Похйола (треба: Гаапсалу, Югламокка, Гяме, Рогукюля, Лапінлагті, Гуґо, Погйола). Якщо вже писати Гельсінкі, то і все решта повинно починатися на г, а не на х: Гукка, Гяме тощо. Докладніше про це – див. вище у розділах 1 і 2 моїх «Нотаток».
Далі. Немає послідовності у відтворенні назв ресторанів, газет і т. ін. Деякі написано латинкою, як-от ”Helsingin Sanomat”, ”Fun Light”, ”Kallio Kaivotorppa” (тут, до речі, ще й кудись зникла літера n: Kallion), а інші – кирилицею: «Еесті Айал», «Призма», «Куллассеппа Кельдері». Мабуть, однією з причин є те, що перекладачів було аж четверо, і вони не змогли узгодити всі деталі. Колективна творчість – річ взагалі непроста, не завжди вона виправдовує себе. Деякі нерівності в тексті помітно. От наприклад, слово koputtaja перекладене на с. 51 як «донощик», а далі вже «стукач», що є, безперечно, кращим відповідником.
Ще окремі зауваження: має бути «Яффа», а не «Джаффа» (с. 72), Кійса, а не Кііса (с. 303), Йоран, а не Ґьоран (с. 337), Ева-Рійтта, а не Єва-Ріітта (с. 360), Тееле, а не Тьоольо (с. 398; докладніше про відтворення в українській мові фонеми ö можна прочитати в нашому правописі, це з тієї самої серії, що й Ґете, а не Ґьоте).
Слово ryssä перекладено на с. 17 «чортовий росіянин», а далі просто «росіянин». В фінській мові ryssä має виразний неґативний відтінок, а «росіянин» – занадто нейтральне слово, воно тут не може бути відповідником. Особливо це впадає в вічі, коли поряд у тексті є і ryssä, і venäläinen (оце друге якраз і є нейтральний «росіянин»). «Чортовий росіянин» досить близьке за значенням, але воно задовге, як на мене. Я в деяких своїх перекладах використав слово «росюк», воно мені здається кращим.
Тут доречно перейти й до русизмів у тексті: потаскуха, шлюха, мука (замість борошна), повар, смисл, мелькають, користуються популярністю (замість мають популярність). Але не все так погано. Коли бачиш у тексті «продавчиня» або «криївка», настрій поліпшується. І ще повертаючись до транслітерування: приємно, що й літера ґ посідає в цьому перекладі гідне місце, напр. Марґеріт, Ґомез. Шкода тільки, що г лишилася бідною родичкою.
Якщо розглядати переклад загалом, то місцями він занадто буквальний, або ж навпаки занадто приблизний. Для ілюстрації я вибрав чотири уривки і проаналізував їх. Ось що з цього вийшло.
Початок, стор. 5-8.
Minun ensimmäinen kertani oli erilainen. Перекладено: Мій перший раз був іншим. Як на мене, тут більше пасує «особливим».
Olin luullut, että se olisi kamalaa, sotkuista, likaista ja limaista. Перекладено: Я завжди думала, що це має бути неприємно, незрозуміло, брудно і слизько. «Неприємно» і «незрозуміло» – занадто прісні слова, kamalaa – краще «жахливо», а sotkuista – «сумбурно».
Olin luullut, etta sisaltäni tulisi verta ja vatsaani koskisi kahta kauheammin. Перекладено: Гадала, що в мене буде кровотеча і що живіт дуже болітиме. «Дуже» як відповідник до kahta kauheammin – занадто спрощено, тут більше б пасувало, наприклад, «страшенно».
Ja minä tiesin, että tulee toinenkin kerta. Kolmas. Sadas. Kaikille ei tietenkään käy niin. Joillekin ensimmäinen kerta jää viimeiseksi... Перекладено: Я знала, що буде і другий раз. Третій. Сотий. Але не у всіх однаково. Для когось перший раз стає останнім… «Але не у всіх однаково» - поганий відповідник, має бути «Не зі всіма так буває». Різниця істотна.
Kokemattomuuttani tosin oksensin ensimmäisellä kerralla lavuaariin. Перекладено: Через недосвідченість після першої спроби мене знудило в унітаз. Lavuaari – це «умивальник», а не «унітаз». Крім того, не «мене знудило», а «я виблювала», у випадку з булімією різниця відчутна. І не «після першого разу», а просто «першого разу». І далі: Ehkä vessanpöntössä oli jotain liian alhaista, nöyryyttävää. Lavuaarin eteen ei kuitenkaan tarvitse polvistua, mutta sen ääressä joutuu varomaan koko ajan viemärin tukkeutumista. Напевно, у зливному бачку було щось занадто ганебне й образливе. Все-таки не потрібно ставати на коліна перед унітазом, та ще й варто остерігатися, щоб не забило каналізацію. Якщо замінити в тексті «зливний бачок» на «унітаз», а «унітаз» – на «умивальник», все стане набагато зрозумілішим.
Miten sellainen tilanne pelastetaan vaikka kylässä? Перекладено: Як з такою ситуацією впоруються хоча б у селі? Має бути: Як з такої ситуації викрутитися, приміром, у гостях?
Mutta ei suihkussa voi jatkuvasti käyda. Sen sijaan vessassa voi. Перекладено: Але в душі не можна стовбичити довго, натомість у туалеті можна. Має бути: Але в душ не можна постійно ходити. Зате до туалету можна.
Olen ollut siinä hyvä 14 vuotta, eikä kukaan ole huomannut, ellen itse ole kertonut, mutta siltikään ei kertomaani haluta nähdä. Перекладено: Я розпочала це з 14 років, але ніхто цього не помітив би, якби я не розповіла. Проте на мою розповідь ніхто не хотів зважати. Я б переклав так: Я добре роблю це 14 років і ніхто нічого не помічає, якщо я сама не розповідаю; а втім і того, про що я розповідаю, ніхто не хоче бачити.
В розділі, який починається на с. 7, теперішній час розповіді чомусь замінено минулим. І таких невиправданих замін є чимало в тексті й далі.
Samalla kun Katariina kaivelee käsilaukkuaan ja miettii kohteliaan lempeää tapaa ilmoittaa asiasta, käsilaukusta tipahtaa kaksi öljyisyyden takia sanomalehteen pakattua hanaa ja ovenkahva… Перекладено: ... із сумочки почало капати. Це були краплі мастила із замотаного в газету крана. А мало б бути приблизно так: … із сумочки випадає два промаслених і загорнутих через те в газету крани, а також дверна ручка.
Niin, Katariina on rakennusmestarina. Перекладено: Авжеж, Катаріна працює ремонтником. Rakennusmestari – не «ремонтник», а «виконроб».
Katariinasta sellainen on ärsyttävää, hän nakkelee niskojaan ja ilmoittaa, etta hänen on lähdettävä välittömästi suorittamaan vaihtokauppaa. Itse asiassa juuri tien toisella puolella olevaan ravintolaan. Перекладено: …їй конче потрібно зараз піти в магазин і поміняти потрібні частини. Власне в той самий магазин, який знаходиться навпроти ресторану, на протилежній стороні вулиці. Дуже невдале місце. Про магазин тут взагалі не йдеться. В одному реченні «потрібно» і «потрібні». «Знаходиться» - краще «стоїть», «міститься», і не «на протилежній стороні», а «на протилежному боці». Мало б бути приблизно так: …вона негайно мусить іти, щоб здійснити обмін. Власне, до ресторану, який стоїть якраз на протилежному боці вулиці.
Kahvipaussi on pakollinen vartti kahvin juontiin. Перекладено: Перерва на каву – обов’язкова складова споживання кави. Має бути: Перерва на каву – це обов’язкові чверть години на те, щоб попити кави.
Eikä töitä lauantaisin? Перекладено: І чому не можна працювати в суботу? Має бути: І чому не працюють у суботу? Відчуйте різницю.
Оце все я назбирав на неповних чотирьох сторінках тексту. Трохи забагато…
Ідемо далі. Другий уривок, стор. 121-124.
Ai sitä ollaankin suomalaisia? Перекладено: Ай, невже це фін? Має бути: Ой, то це фінка? З контексту стане зрозуміло, чому так.
Neiti puhuukin suomea sillä tavalla, että taitaa olla suomalainen? Ei siinä mitään, hyvä homma, hyvä homma. Ja mukamas rennosti karkuun. Перекладено: Дівчина говорить фінською так, невже вона фінка? У цьому, правда, немає нічого поганого, хороша професія, хороша… І кахикає, ніби прочищає горло. Я б переклав так: О, панна так розмовляє фінською, що, мабуть, і сама фінка? Та нічого, добре є, добре є (як варіант – «файно, файно», або щось менш галицьке). І з удаваною невимушеністю – навтіки.
Minulla oli ruskeat, suorat hiukset, eikä meikkiä juuri ollenkaan. Перекладено: Коричневе пряме волосся, зовсім без макіяжу. Волосся не коричневе, а русяве, а щодо макіяжу, то там має бути «майже».
Eika minulla ollut sitä, mitä äiti nimitti kyseisten naisten »käyntikortiksi», eli juuri kävelemään oppinutta lasta, joka oli äitinsä ja tämän ystävien mukana. Перекладено: І в мене не було того, що мама називала «візитною карткою», тобто ходила скромно й навчено, як дівчинка, що подорожує разом з мамою і її друзями. А має бути якось так: «І я не мала того, що мама називала «візитною карткою» отих жінок, а саме дитини, яка щойно навчилася ходити і їде з матір’ю та її подружками.
En kävellyt liian lähellä autotietä ja käytin oikopolkuja, olivat ne sitten missä kunnossa hyvänsä... Перекладено: Не ходила надто близько до автомобільних доріг, використовувала обхідні стежки, вони були дуже вибоїсті… Я б переклав так: Я не ходила надто близько до автодороги і йшла завжди навпростець, в якому б стані ті прямі доріжки не були…
Tytöt olivat keski-ikäisiltä vaikuttavia naisia ja kulkivat pareittain. Перекладено: Дівчата були середнього віку і ходили парами. А мало б бути отак: Дівчата справляли враження (або мали вигляд) жінок середнього віку й ходили парами.
Ehkä heistä näkyi, että he kävelisivät niin, elleivät olisi töissä. Перекладено: Може, по них видно, що вони ходять так, як ніби ніколи не були на роботі. А треба так: Може, по них було видно, що вони б ходили так, якби не були на роботі.
Millä tavalla paha? Перекладено: В якому смислі поганий? Має бути: В якому сенсі/розумінні поганий?
Третій уривок, стор. 256-258.
Olin muutenkin alkanut lipsua ja tehdä kummallisia asioita. Перекладено: Між іншим я почала ковзати, падати та робити дивні речі. А треба якось так: Я взагалі почала відступати від своїх принципів й робити дивні речі.
Olin nimittäin alkanut nojailla kyynärpäihini. Перекладено: Падаючи, я аж підстрибувала на ліктях. Мені щось бракує фантазії, щоб уявити собі цю картину. А треба просто: Я почала постійно спиратися ліктями («на різні предмети» можна ще додати або щось таке).
Koskettelin kyynärpäitäni ja yritin lietsoa raivoa, jolla sellainen touhuilu lopetettaisiin heti alkuunsa, kyynärpäihin nojailu. Перекладено: Я торкалася своїх ліктів і намагалась роздмухувати гнів, за допомогою якого можна було б покласти край цим турботам, а саме танцям ліктями. Цікаво, що таке «танці ліктями»? Я б переклав якось так: Я торкалася своїх ліктів і намагалася розбурхати в собі лють, щоб припинити в зародку таке неподобство, спирання ліктями.
Minä en välittänyt enää. Miten minä voin olla välittämättä? Перекладено: Я більше не скаржилася. Як я могла не скаржитись? Välittää – це взагалі не «скаржитися», в таких випадках це означає «звертати увагу», «зважати».
Minun vain sattuvat olemaan aivan luonnostaan kuin persikan poski. Перекладено: Мої б могли виглядати природно, зовсім як персики. А має бути: Просто мої (лікті) від природи – (гарні) як ті персики.
Pääni käski minun palata ruotuun, olla järkevä ja lopettaa kaikenlaiset kyynärnojailut, mutta en tehnyt mitään asian hyväksi. Перекладено: Голова наказувала мені прийти до тями, бути розважливою і покінчити з усілякими танцями на ліктях, але я нічого не могла з цим вдіяти. Про «танці на ліктях» я вже згадував, а кінець тут має бути таким: … але я нічого для цього не робила.
… vaan ihan itsekseni ollessa. Перекладено: …а лише для себе. Має бути: … а просто будучи на самоті.
Ulkokenkien ja muiden ihmisten vuoksi en kuitenkaan viitsinyt. Paitsi joskus salaa ihan peräoven vieressä, jos muita matkustajia ei ollut. Перекладено: Через підлогу, затоптану черевиками, я все-таки не наважувалася сісти отак, окрім кількох випадків, коли присіла біля задніх дверей, бо інших пасажирів не було. Має бути: Через те, що я була в черевичках, і через присутність інших мені не хотілося. Хіба що іноді потайки, аж біля задніх дверей, якщо не було інших пасажирів.
Minusta oli tullut aivan vastuuton. Перекладено: Я стала зовсім безвольною. Треба: «безвідповідальною».
Tein asioita, joita en saisi, ennen kuin edes tajusin niitä tekeväni. Перекладено: Я робила те, що не мала права робити досі. А має бути: Я робила те, чого не можна, перш ніж навіть усвідомлювала, що роблю це.
Minun ei kannattaisi edes kuvitella, että kukaan tulisi haluamaan minua tämän jälkeen enää koskaan. Перекладено: Мені навіть не треба було б уявляти, що ніхто більше ніколи не захоче мене. Нехай хтось мені популярно пояснить, що це означає. Регламент – 3 хвилини. Треба: Мені не варто навіть мріяти, що хтось іще колись захоче мене після цього.
Oli tietenkin helpottavaa, etten ollut itse saanut huolimattomuuttani aikaiseksi. Перекладено: Звичайно, ложкою меду було те, що я не втратила обережність. Не знаю, чи «ложка меду» тут доречна, я б переклав ближче до ориґіналу: Звичайно, полегшенням було те, що це не я породила свою необачність.
Далі тут ще кілька дрібних неточностей, наприклад «правда, інколи я користувалась нічним кремом» замість «хоч і не намастилася нічним кремом», а в кінці ще невдала конструкція: «забула скористатися духами при виході на вулицю», яку можна б виправити так: «забула напарфумитися/напахнитися, виходячи надвір».
І, нарешті, четвертий уривок, стор. 347-348.
Minun on lakattava puhumasta. Hiljennettävä ruumiini, lyötävä se kärpäslätkänlitteäksi ja maahan. Перекладено: Мені необхідно припинити розповідь. Моє висхле та немічне тіло опиниться під землею. Краще не «мені необхідно», я «я мушу». А друге речення отак: Вгамувати своє тіло, сплющити його до розміру хляпавки, збити на землю.
Olen sitonut suuni ja keksinyt ruumiilleni kielen, jossa kilot ovat sanoja ja tavut soluja, jossa vahingoittuneet munuaiset ja repeilevät sisälmykset ovat oikeaa kielioppia – vastakkaista sille, joka on vastasyntyneen lapsen ruumiissa. Перекладено: Я зав’язувала собі рота та придумувала таку мову для мого тіла, де кілограми були словами, а склади – клітинами, де пошкоджені нирки та розірвані нутрощі відповідали правилам граматики – виношувати все це дбайливо, як дитину у тілі. Спочатку все добре, а далі мало б бути так:… нутрощі є справжньою граматикою, протилежною тому, що є в тільці новонародженої дитини.
Pöly tiellä, joka vie tätini luo, sopii hyvin kuivaan kurkkuuni. Перекладено: Пилюка на дорозі, що веде до моєї тітки, геть забиває пересохле горло. Має бути:… добре пасує до мого горла.
Teurastamon vieressä sama putki on rikki kuin viisitoista vuotta sitten. Перекладено: Поряд із «скотобойнею» на стовпі та сама електрична лампа, перегоріла, як і п'ятнадцять років тому. Треба: Поряд із бойнею та сама розбита труба, що й п'ятнадцять років тому.
En jaksa kuunnella. Перекладено: Я можу тепер лише слухати. Має бути: Я не в змозі слухати.
Ну, і ще оцей фраґмент на стор. 374 мене дуже розвеселив. Paikattavat hampaatkin jätettiin odottamaan seuraavaa matkaa Viroon. Перекладено: Поклали зуби на полицю і чекали наступної подорожі до Естонії. Отак буде трохи краще: Полишили на потім і незапломбовані/діряві зуби, до наступної поїздки в Естонію.
Отакі в нас невтішні справи. Звичайно, перелік вийшов однобоким, бо, аналізуючи ці уривки, я не фіксував вдалі рішення, а вони також були, і перекладачі й редактори можуть їх записати собі до активу. Однак якщо брати загалом, переклад я б оцінив як посередній. Вдалим або навіть непоганим не можу його назвати, бо концентрація помилок і неточностей у тексті завелика.
От і настав 2012-й, рік, який за всіма прогнозами буде багатим на події. На своєму мікрорівні сподіваюся на щось і я, адже навесні має вийти друком фінсько-український словник (понад 20 тис. слів), над яким я інтенсивно працював останніми роками, а загалом уже більш як 10 років. Та і взагалі будуть зміни. Можливо, й відчутні.
Зі свого мікрорівня я й почну. Був я тут якось у поліції (ні-ні, ви нічого такого не подумайте – то були прості формальності!), і довелося довгенько чекати своєї черги, як це часто буває там. Стовбичити годинами в відділку, згадуючи нетихим злим словом фінський бардак (а такий теж буває), особливого бажання не було, тому я й вирішив поблукати собі довкола. Зайшов до бібліотеки, покрутився туди-сюди – ніби вкрасти нема що. Вже думав іти звідти, аж тут кинув оком на обмінний кошик. А, думаю, гляну, що там є, все одно робити нема що. Обмінний кошик – це така цікава новація, яка з’явилася в гельсинських бібліотеках кілька років тому. Не знаю вже, чи то їхня власна ідея чи, може, запозичена звідкись, але суть не в тому. Ідея така: люди можуть залишати тут книжки, які стали їм непотрібні, а інші відвідувачі бібліотеки – брати ті книжки собі. Тобто такий новий засіб комунікації між читачами, можна його назвати неформальним заочним спілкуванням. (Не соціальними мережами єдиними...) Ну, правду кажучи, там рідко буває щось путяще, але, коли пощастить, можна й дещо надибати. От, ну підходжу я до того обмінного кошика, ковзаю по ньому лінивим поглядом і... заклякаю на місці. Тарас Шевченко. Українською мовою. Перший том тритомника, київське видання 1955 року. На титулці – штамп SN-Seura, тобто «Товариство Фінляндія – Радянський Союз». Ну, було колись таке товариство, доки існував ще «саюз нєрушымый рєспублік свабодных». Хіба міг хто подумати в часи бурхливої діяльності вищезазначеного товариства, що оця вся безкрая махина розвалиться? А хіба міг я подумати, що абсолютно випадково натраплю на книжку Тараса Шевченка в фінській бібліотеці? Отаке воно життя.
А тепер власне про фінські переклади Шевченка. Їх доволі обмаль, і, що цікаво, всі видано за межами Фінляндії. Отакий курйозний факт. Це, мабуть, взагалі унікальний випадок з перекладами нашого Кобзаря. Я вивчав каталоги, робив запити, але ніде не знайшов жодної згадки про надруковані саме в Фінляндії переклади Тараса Шевченка. Теоретично, звичайно, можливо, що десь у періодиці щось таки було опубліковано, але й це швидше за все були передруки з інших, нефінських видань.
Першим перекладачем був Вейкко Ервасті, поет з непростою долею. Він народився в Фінляндії, але у 17-річному віці еміґрував до СРСР. Це було 1931 року, під час активізації ультраправого «Лапуаського руху», адже сам Ервасті мав виразно ліві погляди. Йому вдалося уникнути долі багатьох інших «червоних» фінів, репресованих сталінським режимом. Ба більше, 1944 року він навіть став членом Спілки письменників СРСР. Чого це все йому коштувало і чи не було чогось такого, про що мовчить офіційна біографія, – про це можна лише здогадуватися. Хай там як, але зараз мова не про це.
Наскільки мені відомо, Ервасті переклав лише один твір Шевченка, «Заповіт». Не впевнений, що Ервасті знав українську мову, але от якщо порівняти ориґінал з перекладом, вони майже ідентичні. Ось він, переклад:
Kätkekää, kun kerran kuolen,
minut hautaan syvään,
keskeen laajan, aavan aron,
Ukrainaani hyvään,
jotta Dneprin kova kohu
korvissani soisi,
ja sen rannat, viljapellot
silmäin nähdä voisi.
Ja kun vihamiehen veren
Dnepri Ukrainasta
huuhtoo sinimereen, niityt,
kummut silloin vasta
hylkään, jumalan luo lähden,
hälle tahdon viedä
kiitoksein. Mut ennemmin en
jumalasta tiedä!
Minut haudatkaa ja nouskaa:
kahleet katkokaatte,
vapautenne vihamiehen
verin kastelkaatte.
Ja kun yhtyy suuri perhe,
uusi, vapaa milloin,
hiljaisin ja hellin sanoin
muistelkaa mua silloin.
Цей переклад було надруковано навесні 1941 року в петрозаводському журналі з промовистою назвою ”Punalippu” (Червоний прапор), в якому працював і сам Ервасті. В тому ж таки числі була й стаття про Івана Франка. Можливо, така українська тематика була пов’язана з якоюсь річницею.
Далі був Ніколай Лайне (справжнє прізвище – Ґіппієв), карельський поет, перекладач і журналіст. Він теж працював у ”Punalippu”. Перекладена ним збірка вийшла 1954 року, знов у Петрозаводську. Це вже була окрема книжечка з передмовою і 20-ма перекладами: ”Puutarha kasvaa kirsikoita” (Садок вишневий коло хати), ”Dnepr pauhaa, ulvoo raivoisasti” (Реве та стогне Дніпр широкий), ”Mietelmä” (Думка), ”Uni” (Сон), ”Mä täytin silloin kolmetoista” (Мені тринадцятий минало), ”On valotonta elämäni” (Тяжко-важко в світі жити), ”Aatokseni, aatokseni...” (Думи мої, думи мої..., 1847), ”Katson, katson...” (Ой гляну я, подивлюся), ”Kuin lokin siivet purjeet hohti”, ”Tammilehdon, kedon poikki...” (Ой діброво – темний гаю!), ”Aamurusko hohtaa” (Заграва), ”Näin unen” (Я бачив сон), ”Omena- ja päärynäpuun” (Яблуні й груші), ”Kapeata polkua” (Утоптала стежечку), ”Ruuhi” (Човен), ”En tiedä, miksi majaa sitä” (Мені здається, я не знаю), ”Aatokseni, kanssanne mun...” (Думи мої, думи мої..., 1839), ”Kun ma kuolen” (Як умру, то поховайте (Заповіт), ”Ivan Podkova” (Іван Підкова), ”Huuhkaja” (Сова).
Швидше за все, Лайне взяв за основу російські переклади. Принаймні якщо зіставити його версію «Заповіту» з російською і з ориґіналом, можна це чітко побачити. Інші переклади Лайне я, щоправда, не аналізував, тому не можу впевнено стверджувати.
Ото і все, що мені вдалося знайти. Якщо хтось має додаткову інформацію, буду дуже вдячний. А мені особисто хотілося б дожити до того часу, коли збірка фінських перекладів Шевченка з’явиться і в Фінляндії. Був би я фіном, то спробував би сам, а так доведеться чекати на перекладача-фіна.
Ну от і все наразі. Бажаю всім і кожному веселих свят і вдалого 2012-го року!
Засновано 21 січня 2010 р.